Увійти/ Зареєструватися

Сучасний автор переможе свого колегу з 20-х, коли працівники Житомирської панчішної фабрики будуть на годину раніше йти додому, аби послухати «ЧИТвер»

Вас замело снігом і ви  не прийшли на третю зустріч Дискусійного клубу від ЛітАкценту? Вам цікаво «Чому двотисячники програють письменникам двадцятих?», але не настільки, щоб переглянути відеозвіт? Просто хочете підсумувати почуте? «Хрущ» летить на допомогу!

Почнемо з того, що назвемо деяких двотисячників, а саме: Богдан-Олег Горобчук, Дмитро Лазуткін, Ярослав Гадзінський, Олег Коцарев, стронговський, Юлія Стахівська, Павло Коробчук, Анна Малігон, Андрій Любка, Маріанна Кіановська, Любов Якимчук та багато інших (поезія); Любко Дереш, Софія Андрухович, Сашко Ушкалов, Михайло Бриних та інші (прозаїки); Павло Ар'є, Олесь Барліг та Наталя Ворожбит (драматургія).

Сама назва дискусії одразу ставить письменників, що стартували на початку двотисячних, у стан переможених, але чи можемо ми адекватно визначати переможців у цьому міжчасовому двобої? Як багато читачів знайомо з творчістю їхніх колег із 20-х років? А скільки людей знає про існування самих двотисячників?

Спробу адекватної відповіді на ці та багато інших суттєвих питань дали дискутанти: Ростислав Семків, директор українського видавництва «Смолоскип»; Ярина Цимбал, дослідниця літератури, яка спеціалізується на 20-х, одна з упорядниць серії книг «Наші 20-ті»; Олександр Стукало, редактор у видавництві «Темпора», до того ж, Олександр зіграв «аватар» Тараса Лютого, донісши його концепцію «масової» і «популярної» літератури.

 

Картинка з сайту platfor.ma

 

Попри загальний настрій глорифікації письменників епохи 20-х та навмисного вказування на «меншовартість» літераторів початку нового тисячоліття, дискусія мала на меті скоріше додати творчого азарту, а не висміяти «сторону обвинувачених». Оскільки адвокатів у залі не знайшлося, прокурорське бюро самостійно озвучило основні моменти кримінальної біографії двотисячників:

  • це чи не найперша літературна генерація, якщо відраховувати від 20-х, яка не була травмована зовнішніми чинниками літературного середовища і, на щастя, не має загрози знищення;
  • вони, як і у 20-х, не створюють свої естетичні програми з нуля, бо мають підґрунтя попередніх років;
  • двотисячники не заперечують літературних явищ, що ідуть паралельно, а торують свій шлях «окремішності»;
  • на відміну від письменників, наприклад, 90-х, вони є самодостатніми і мають більш рівномірний характер розвитку, бо не знаходяться у постійному виборі між чимось;
  • двотисячники мають певну тяглість у своїх творчих біографіях і час для реалізації, на відміну від літераторів, чия діяльність завершилась кривавою розправою у 30-х.

Також було розвіяно туман спокою тих, хто вважає, що сьогодні немає дефіциту жанрів і вони удосконалюються. Так, у порівнянні з ситуацією наприкінці  90-х, ситуація покращилась, але сучасна література має багато жанрових прогалин у порівнянні з жанровим різноманіттям 20-х. Про якісну складову не може бути й мови. Чи можемо ми сьогодні назвати сучасних Йогансена, Шкурупія, Підмогильного, або навіть Остапа Вишню? Чи є у нас драматурги рівня Миколи Куліша та Леся Курбаса? Сподіваюсь, що і наша липа ще зашелестить...

Одним із завдань дискусії було розібратися з диференціацією літератури на «елітарну» і масову, «інтелектуальну» і «масову», «популярну» і «масову». Одразу поглянемо на термін «елітарна» література, оскільки він говорить про певне обмеження кола читачів, а зробити це в сучасних умовах доволі тяжко, тому, певно, доцільно поставити знак рівності між «елітарною» й «інтелектуальною», бо таке називання літератури говорити про те, що читач хоче мати альтернативне буденному проведення часу, яке наштовхне його на глибокі роздуми, а не лише захопить перипетіями сюжету. Яку з цих дефініцій вживати – обирати вже вам.

Щодо «популярної» і «масової» літератури, то варто брати до уваги напрям здобуття кількості читачів. Якщо твір нав’язується певним режимом, а не естетичними вимогами читача, то це «масова» література (згадайте МАССОЛІТ з «Майстра і Маргарити»), коли навпаки – «популярна». Якщо говорити про двотисячників, то вони є першим поколінням літераторів, які радше мають «популярність», а не «масовість».

Хоча, розглянувши їхніх читачів у кількісному співвідношенні, говорити про популярність серед населення нашим сучасникам важко. Слід також зауважити, що «популярна» література є основою для витворення «елітарної» літератури: чим товстіше прошарок «популярної» літератури, тим краще підґрунтя для «елітарної»,  оскільки основний критерій – смак, а коли є з чого обирати – вибираєш найкраще (це твердження є справедливим і для літератури 20-х: справді, є з чого обирати). Коли смак нав’язується масою з притупленим відчуттям смаку, говорити про елітарність марно.

Таким чином, прокурорське бюро цієї дискусії виправдало існування термінологічної пари «інтелектуальна», або «елітарна», і «популярна» література. Особливістю літератури сьогодні є відсутність протистояння між цими двома шарами літератури, коли у ХІХ-ХХ столітті вони виборювали один в одного першість (можна згадати лише Ортегу-і-Гасета з його «Бунтом мас»).

Цікавим було порівняння видавничої справи та кількісне зіставлення накладів україномовної літератури у 20-х і сьогодні. Видавництва були й державними, і коперативними. Наприклад, роман Олеся Донченка «Золотий павучок» було видано 1928 року коперативним видавництвом з накладом у 5000 примірників. Наступного року роман перевидали, тобто попередній тираж розкупили. Це при загальній писемності населення у 53 %. Навіть головний журнал моїх улюбленців, футуристів, «Нова генерація», за весь час свого існування мав найменший тираж у 1200 примірників (у футуристів, Карл!). Сьогодні маємо стовідсоткову грамотність населення, але таких тиражів не бачимо.

Чим же спричинений такий книжковий ажіотаж? Може, у людей не було альтернативних розваг? Політика українізації? Новизна книги для населення? Як бачимо, проблема украінізірованія й ізнасілованія існує й до сьогодні. Думаю, чим зайнятись люди теж собі вдало знаходили, коли хотіли. Деяким індивідам і сьогодні книги йдуть у новинку (згадайте лише стан буккросингу в Неньці).

Загалом, у період 20-х років збільшується кількість читачів, оскільки все більше й більше людей вчяться читати і переходять на українську; населення активно починає освоювати місто, а в селах з’являються хати-читальні; поява великої кількості нових письменників. Ці чинники дали хороший поштовх для розвитку жанровості.

Літератори того часу вражають своєю ерудицією, попри відсутність формальної освіти. Хоч зараз ми уявляємо їх собі як людей зрілого віку, більшість з них не мало і сорока років. Отже, двотисячники зараз приблизно одного віку з ними і, за словами прокурорського бюро цієї дискусії, мало хто з них може хвалитись своїми глибинними знаннями бодай у одній справі...

Свого часу Юлій Цезар порівнював себе з Македонським і жалівся на свою критичну нереалізованість у такому пізньому віці. Сподіваюсь, у колі двотисячників, чи вже навіть двітисячідесятників, ще не зростає новий Брут, а нове покоління літераторів вже починає розуміти меми про українську літературу.

Сучасний автор переможе свого колегу з 20-х, коли йому на поштову скриньку, або під двері оселі, приходитимуть листи із запрошеннями на таємні побачення «з квіткою беладони в руках»; коли працівники Житомирської панчішної фабрики будуть на годину раніше йти додому, аби послухати новостворений «ЧИТвер».

Отже, щоб розібратися хоча би трохи з літературою 20-х, наші дискутанти радять ознайомитись з текстами:

  • «Сонячна машина» Володимира Винниченка;
  • «Господарство доктора Гальванеску» (антологія «Постріл на сходах»), «Фальшива Мельпомена» Юрія Смолича;
  • «Проникливість лікаря Піддубного» Юрія Шовкопляса;
  • «Беладонна» Миколи Хомича;
  • «Донна Анна» Гордія Брасюка;
  • «Азіатський аероліт» Івана Ковтуна.

Якщо ви все ж прочитали цей текст, тримайте ті питання, які були в опитувальнику Олександра Стукала:

  1. Чого на Вашу думку в українській літературі 20-х – початку 30-х рр. стався підйом?
  2. Чи закономірна поява в Україні «популярної» літератури у 20-х – на початку 30-х рр?
  3. Чи впливала ідеологія і політика на тогочасну культуру і літературу зокрема?
  4. Чи уявляли інакше у 20-х роках радянське і радянськість ніж те, як ми уявляємо зараз?
  5. Що було пріоритетним у літературі: естетика чи ідеологія?
  6. Чи пов’язаний активний культурний розвиток 20-х – початку 30-х рр. із українізацією?
  7. Чи міг відбутися культурний прорив без коренізації?
  8. Чи розвивалася популярна українська культура 20-х у світовому руслі?

Ви з упевненістю дали відповідь на кожне з них? Продовжуйте смакувати літературу 20-х рр, а ні – передивіться ще раз відеозвіт дискусії, або просто почніть читати когось зі списку вище.

Сподіваюсь, такі спроби аналітичного репортажу матимуть позитивні результати. Не знаю як ви, а я почну читати «Донну Анну» Гордія Брасюка, оскільки він народився і зростав у атмосфері мого рідного Житомира сторічної давнини.

Думаю, на вас теж чекають приємні відкриття як у творчості глорифікованих літераторів з 20-х, так і у не менш цікавих двотисячників.

ТегиТекст

Залишити коментар

Увійти за допомогою: