Увійти/ Зареєструватися

Іван Миколайчук – режисер, або Як зробити шедевр із посередньої літератури: «Вавилон ХХ», «Лебедина зграя»

 

«Наївна ретроспектива»: по головах класиків.

 

Кіностудія імені О. Довженка

«Вавилон ХХ», 1979 рік

Режисер: Іван Миколайчук

Сценарій: Василь Земляк, Іван Миколайчук

 

Було би погано привласнювати лише собі висновок про те, що роман «Лебедина зграя» посередній. До таких висновків також прийшов Марко Роберт Стех у серії про Івана Миколайчука та його «Вавилон ХХ» у своїй програмі «Очима культури».

Хоч наші висновки й збігаються, але мають вони інше підґрунтя: Марко акцентував увагу на тому, що «Лебедина зграя» є продуктом, який запроторено у стіни соцреалізму. Частково так, але й ці стіни автор намагався побілити не червоною глиною. Моя позиція тримається на тому, що пан Земляк у своїй книзі є трохи авторитарним: він дає нам алегорію на українську землю й народ, але, водночас, пояснює її. Ба, навіть «розжовує» все читачеві, не залишивши нам достатнього простору для прогулянки здогадів.

Отже, роман орієнтований на конкретного читача, який може сприйняти той код, що було закладено в алегорію та завуальовування реальності. Ми зротаємо у інших реаліях і не є носіями такого культурного коду, тому, якщо розглядати цей роман у контексті перспектив нашої літератури, «Лебедина зграя» – явище історії літератури.

Що ж нам дає Миколайчук? Чи відтворює він сюжет роману? Чи подає нам деталізовану історію кожного героя? На щастя, ні. У фільмі є лише натяки. Погодьтесь, завжди приємно розкушувати такі «горішки», і вони викликають цілу палітру емоцій.

Наприклад, на початку ми бачимо «філософа» Фабіяна з цапом Фабіяном, що йдуть нічним селом і зустрічають на горі жінку, яка робить щось із зерном на блюді. Вона ж запрошує Фабіяна на гостини, оскільки його цап причетний до того, що її «безрога» привела чотирьох козенят. Певно, не лише в рогатому Фабіяні справа, чи не так?

Цю ж-таки жінку ми постійно ловимо на тому, що вона підглядає в людські вікна. Чи не дивна поведінка?

Якщо ми говоримо про Фабіянів, варто з’ясувати семантику цього імені, а означає воно відданого, безкорисливого чоловіка, готового розділяти себе з іншими. Чи не так робить Левко? Може, тому його так назвали, і діло не в його рогатому товаришеві.

Одним із таких «горіхів» є й дзеркало на дереві з дороговказами. В нього й дивиться спочатку ще дворукий Клим, перед тим як здійснює свій акт вандалізму, за що й отримує дзеркальне покарання. До цього ж дзеркала постійно заглядає наш філософ. Може, це дзеркало і є алегорією всього Вавилона? Чи не в них ми бачимо себе?

Образ філософа Фабіяна в Миколайчуковому втіленні нагадує образ маестро з «Декамерона», якого також втілив режисер П’єтро Пазоліні. Їхня спільна риса ментального чужинця у просторі кінокартини дає привід їх порівняти. По-суті, вони грають себе, ніяким чином себе не вивищивши.

Чарівний магнетизм мають і фрази філософа. Згадаймо бодай дві:

 

«Малі діти не дають спати, а великі жити».

 

«Те, що може літати, не може належати комусь одному».

 

Друга в дечому виправдовує Мальву, яку так часто кличуть пташкою. Такою ж пташкою є й Фабіян.

Отже, бачимо чудову кінокартину, яка вповні розкриває алегорію лебедів (і не лише їх) роману лише візуальними, звуковими натяками. У контексті цього фільму не можна не згадати й концепцію метафільму Тарковського, представником якої у вітчизняному кінематографі можна назвати й Миколайчука, що робить кіно не лише розважальним, а й з глибокою семантикою.

Звичайно, можна розгадувати цей фільм далі й далі, але я дозволю собі привласнити вашу довіру і запевнити вас у тому, що фільм вартий перегляду. Як би це двозначно не звучало, шукайте свої «горішки» і залучайте до цього інших кіноманів.

Я ж беру час на переосмислення та обіцяю до вас згодом повернутись.

Відтепер у роботу над цією рубрикою будуть залучені й ілюстратори.

Графічні роботи цієї статі підоготувала Софія Шкварок.

ТегиТекст

Залишити коментар

Увійти за допомогою: